Безодня - Легенда
Давним-давно між селами Огіївці і Писарівка була ложбина, в якій було болото, поросле осокою, різними дрібними рослинами. Навколо були панські поля, де робили наймити. Пан був дуже скупий і жорстокий. Він заставляв людей працювати від світанку до смерканку. За їхню працю він давав мізерну плату.
Щовечора пан об’їжджав свої поля і перевіряв, чи ніхто нічого не взяв.
Одного разу він при пізнився. Для того, щоб скоротити дорогу, вирішив їхати навпрошки. Заїхав в ту ложбина.
Коні застрягли. Він їх підганяв, але вони не могли зрушити з місця, пручалися, але трясовина їх тягнула все глибше і глибше. Пан вискочив з воза, бо хотів врятуватися хоч сам. Але драговина була дуже в’язка і почала затягувати його самого.
Він кликав на допомогу. Його крик почули діти, які гнали панську худобу в село. Вони прибігли, але вже було пізно. Пан із кіньми втопився.
Його забрала безодня за його жорстокість і жадність.
А це місце і до цих пір називається безоднею.
(Розповів Гнатюк Карпо Іванович 1924 р. н. . Записала Ковтонюк Майя Петрівна Зав. бібліотекою села Огіївці)
Давним-давно між селами Огіївці і Писарівка була ложбина, в якій було болото, поросле осокою, різними дрібними рослинами. Навколо були панські поля, де робили наймити. Пан був дуже скупий і жорстокий. Він заставляв людей працювати від світанку до смерканку. За їхню працю він давав мізерну плату.
Щовечора пан об’їжджав свої поля і перевіряв, чи ніхто нічого не взяв.
Одного разу він при пізнився. Для того, щоб скоротити дорогу, вирішив їхати навпрошки. Заїхав в ту ложбина.
Коні застрягли. Він їх підганяв, але вони не могли зрушити з місця, пручалися, але трясовина їх тягнула все глибше і глибше. Пан вискочив з воза, бо хотів врятуватися хоч сам. Але драговина була дуже в’язка і почала затягувати його самого.
Він кликав на допомогу. Його крик почули діти, які гнали панську худобу в село. Вони прибігли, але вже було пізно. Пан із кіньми втопився.
Його забрала безодня за його жорстокість і жадність.
А це місце і до цих пір називається безоднею.
(Розповів Гнатюк Карпо Іванович 1924 р. н. . Записала Ковтонюк Майя Петрівна Зав. бібліотекою села Огіївці)
«Огіївці» Легенда
Давним-давно це було. На Україну нападали поляки і татари. Вони знищували все на своєму шляху: палили церкви, убивали людей, забирали живих у рабство. Цих людей вони продавали у різні країни, особливо до Туреччини.
От одного разу напали татари на село. Воно було невелике, складалося з двох вулиць. Вороги все спалили, старих і малих дітей повбивали, а молодих забрали у рабство.
Але через це село проходив шлях з Старокостянтинова до Полонного. Тоді не було машин, а люди між собою держали зв'язок за допомогою коней. От один чоловік на прізвище Огіїв на горбочку біля прірви побудував корчму. Вона складалася з двох невеликих будинків. В одному люди перепочивали, обідали і чаркували. Другий будинок – це була конюшня.
Огіїв людей і коней нагодує, люди відпочинуть і їдуть підводами чи бричками дальше.
Їдуть подорожні і кажуть: «Зайдемо до Огіївої корчми, а там перепочинемо і поїдемо далі». Багатьом сподобалося це місце. Почали люди оселятися тут.
Корчмар розбагатів. Побудував собі гарний будинок біля ставка, який височів над всіма бідняцькими хатами.
Люди, які поселилися тут, почали на нього працювати. І вони називалися огіївчани, від прізвища свого пана Огіївна.
Поселення назвали Огіївна. Згодом перейменували на Огіївці.
(Розповів Карпусь Олександр Іванович 1914 р. н. Записала Ковтонюк Майя Петрівна Зав. бібліотекою села Огіївці)
От одного разу напали татари на село. Воно було невелике, складалося з двох вулиць. Вороги все спалили, старих і малих дітей повбивали, а молодих забрали у рабство.
Але через це село проходив шлях з Старокостянтинова до Полонного. Тоді не було машин, а люди між собою держали зв'язок за допомогою коней. От один чоловік на прізвище Огіїв на горбочку біля прірви побудував корчму. Вона складалася з двох невеликих будинків. В одному люди перепочивали, обідали і чаркували. Другий будинок – це була конюшня.
Огіїв людей і коней нагодує, люди відпочинуть і їдуть підводами чи бричками дальше.
Їдуть подорожні і кажуть: «Зайдемо до Огіївої корчми, а там перепочинемо і поїдемо далі». Багатьом сподобалося це місце. Почали люди оселятися тут.
Корчмар розбагатів. Побудував собі гарний будинок біля ставка, який височів над всіма бідняцькими хатами.
Люди, які поселилися тут, почали на нього працювати. І вони називалися огіївчани, від прізвища свого пана Огіївна.
Поселення назвали Огіївна. Згодом перейменували на Огіївці.
(Розповів Карпусь Олександр Іванович 1914 р. н. Записала Ковтонюк Майя Петрівна Зав. бібліотекою села Огіївці)
Писарівка - Легенда
Писарівка невеличке мальовниче село на Поділлі. З давньогрецької мови Писарівка перекладається – «писар і ріка».
У цьому селі давним-давно жив працьовитий, талановитий Писар. Він вмів добре писати писанки, просте яйце в його руках перетворювалося на вид мистецтва. Писар також умів дуже красиво малювати картини природи.
Перед Великоднем він розмалював багато писанок і дарував їх односельцям, його дуже любили і поважали, бо він був доброю і чуйною людиною.
Старенька хатина стояла поблизу річки, навкруги виднілися чудові краєвиди. Під впливом краси природи писар творив красу рукотворну. Люди допомагали чим могли умільцеві: приносили фарби, з часом побудували хату. Писареві було дуже приємно, що до нього так ставляться люди.
Одного дня до нього приїхав князь, йому на Великдень потрібно було багато писанок. Князь був багатий, але злий і жорстокий. Він наказав Писареві розписати багато яєць. Але у майстра не було стільки фарби та й він не любив, коли йому наказували, а тому Писар відмовився виконати наказ. Князь розлютився і вбив Писаря, і всі писанки побив. Односельчани на честь доброго Писаря назвали село Писарівка.
(Розповіла Дзвоник Марія Микитівна 1936 р. н. с.Писарівка. Записала Ковтонюк Майя Петрівна Зав. бібліотекою села Огіївці)
У цьому селі давним-давно жив працьовитий, талановитий Писар. Він вмів добре писати писанки, просте яйце в його руках перетворювалося на вид мистецтва. Писар також умів дуже красиво малювати картини природи.
Перед Великоднем він розмалював багато писанок і дарував їх односельцям, його дуже любили і поважали, бо він був доброю і чуйною людиною.
Старенька хатина стояла поблизу річки, навкруги виднілися чудові краєвиди. Під впливом краси природи писар творив красу рукотворну. Люди допомагали чим могли умільцеві: приносили фарби, з часом побудували хату. Писареві було дуже приємно, що до нього так ставляться люди.
Одного дня до нього приїхав князь, йому на Великдень потрібно було багато писанок. Князь був багатий, але злий і жорстокий. Він наказав Писареві розписати багато яєць. Але у майстра не було стільки фарби та й він не любив, коли йому наказували, а тому Писар відмовився виконати наказ. Князь розлютився і вбив Писаря, і всі писанки побив. Односельчани на честь доброго Писаря назвали село Писарівка.
(Розповіла Дзвоник Марія Микитівна 1936 р. н. с.Писарівка. Записала Ковтонюк Майя Петрівна Зав. бібліотекою села Огіївці)
Жадібний чоловік
Казка
Жив собі чоловік та жінка. Чоловік був дуже скупий. Він нікому не вірив, що йому казали, все він піддавав сумніву. Особливо чоловік не довіряв жінці. Що вона не зробить всьоравно не так, що не скаже ще гірше.
Одного разу жінка спекла сім хлібин, восьму паляницю і дев’ятого плесканчика. Зараз, де не візьмись, заходить старець до хати і попросив хліба.. Жаль стало жінці дідуся, вона і віддала йому маленьку хлібину, а плесканчика з’їла сама.
Закінчився день, вечоріє, приходить з роботи чоловік і одразу з порога захтів дізнатися скільки дружина спекла хлібин. «Сім», - відповіла жінка. «Кажи правду, бо вмру», - настирливо допитується чоловік. Жінка розлютилася на чоловіка і каже: «Вмирай». Чоловік ліг на лавку і видає себе за померлого. Жінка плаче, приказуючи: «Сім, сім». Зібрались люди, несуть на цвинтар, а вона плаче та промовляє: «Сім, сім». А коли вже стали спускати труну до ями, то жінка заголосила: «Сім, сім, паляничка і ще плесканчика». Чоловік, почувши жінчине зізнання, щосили почав гукати: «Відчиніть мене, жінка аж тепер правду сказала!»
Люди вирішили провчити чоловіка, вони поспілкувалися між собою і запропонували, що випустять його, якщо він розкається і половину свого багатства роздасть бідним. Чоловік пообіцяв стати кращим, ніколи не гнівити Бога, з почуттям милосердя ставитися до знедолених.
Після цього випадку чоловік почав жити новим життям, як і обіцяв, половину свого багатства роздав бідним.
(Розповіла Куклюк Лариса Петрівна 1930 р. н. Записала Ковтонюк Майя Петрівна Зав. бібліотекою села Огіївці)
Одного разу жінка спекла сім хлібин, восьму паляницю і дев’ятого плесканчика. Зараз, де не візьмись, заходить старець до хати і попросив хліба.. Жаль стало жінці дідуся, вона і віддала йому маленьку хлібину, а плесканчика з’їла сама.
Закінчився день, вечоріє, приходить з роботи чоловік і одразу з порога захтів дізнатися скільки дружина спекла хлібин. «Сім», - відповіла жінка. «Кажи правду, бо вмру», - настирливо допитується чоловік. Жінка розлютилася на чоловіка і каже: «Вмирай». Чоловік ліг на лавку і видає себе за померлого. Жінка плаче, приказуючи: «Сім, сім». Зібрались люди, несуть на цвинтар, а вона плаче та промовляє: «Сім, сім». А коли вже стали спускати труну до ями, то жінка заголосила: «Сім, сім, паляничка і ще плесканчика». Чоловік, почувши жінчине зізнання, щосили почав гукати: «Відчиніть мене, жінка аж тепер правду сказала!»
Люди вирішили провчити чоловіка, вони поспілкувалися між собою і запропонували, що випустять його, якщо він розкається і половину свого багатства роздасть бідним. Чоловік пообіцяв стати кращим, ніколи не гнівити Бога, з почуттям милосердя ставитися до знедолених.
Після цього випадку чоловік почав жити новим життям, як і обіцяв, половину свого багатства роздав бідним.
(Розповіла Куклюк Лариса Петрівна 1930 р. н. Записала Ковтонюк Майя Петрівна Зав. бібліотекою села Огіївці)
Немає коментарів:
Дописати коментар